Виклики сімей, розділених війною – та їх вирішення

Антисімейна риторика і політика не можуть мати місця в українському медіа, політичному і культурному просторі! В умовах виживання, у яких українці опинились внаслідок війни, це гра зі смертю. Війна ще більше погіршує ситуацію, що склалася: багато військових та цивільних гинуть від ворожих атак, значна кількість сімей розділені, дитинство багатьох дітей зруйноване.

Які є загрози для подружжя, розділеного війною? Як з цими загрозами можна впоратися?

Сім'ї, розділені війною, знаходяться під загрозою, в зоні ризику. Тому що їхнє життя продовжується, але кожен з них розвивається в тому спектрі життя, в якому опинився. Відповідно, коли двоє виходять з однієї точки, але знаходяться в різних площинах, в результаті вони можуть далеко відійти одне від одного. Як правило, коли вони зустрічаються після розлуки, то настає радість, але за нею приходить відчуття відчуження і усвідомлення цього відчуження. Нам ніби треба знову познайомитися і презентувати одне одного. Не треба очікувати, що ти зробиш для мене, але що я можу зробити для тебе, щоб стати тобі ближчим\ою. Навіть, якщо я відчуваю відстань. Коли подружня пара на це зорієнтова, то подружжя швидко адаптується і їхні стосунки можуть перейти на новий рівень взаємодії.

Є ще одна суттєва загроза, яка вказує на те, що певні шлюби будуть розпадатися. Перебуваючи на відстані, люди опиняються в іншому середовищі та спілкуванні. Там вони можуть закохуватися. Тут важливо не те, що я закохуюся, а що я роблю з цим захопленням. Якщо людина, яка закохалась, піде за почуттями – то шлюб руйнується, або, якщо людина скаже: «Ні-ні, не може бути» – придушуючи ці емоції, це теж призводить до руйнацій, бо вона в напрузі, перебуває в стані провини. Її психіка не може так довго бути і може з'являтися агресія на людей поряд. Краще зізнатися собі: «Так, я закохався\лася, але це лише емоції» – не треба плутати з почуттями. Емоції – це ситуативна реакція на подразник. Про що емоція мені говорить? Що я втратила новизну почуттів зі своєю половинкою. Що я можу зробити, щоб емоції, що виникли, я міг\могла спрямувати в русло сім'ї? Треба створити іншу траєкторію руху, і почуття оживають. Це може бути поїздка вдвох, чи перебування в горах. Не тоді, коли друзі і батьки топчуться поруч, але коли ви двоє наодинці. Робити приємності одне одному, танцювати, робити романтичні вечері, бігати, купатися. Тоді відбувається переспрямування емоцій і це стає ресурсом для нового витку стосунків в сім'ї.

Ті з подружжя, хто залишився в Україні, можуть закохуватися в тих, з ким пройшли випробування. Якщо люди виїжджали разом на наслідки різанини в Бучі, або рятували людей, переживали екстремальні ситуації разом – в цих ситуаціях був сплеск окситоцину, гормону довіри, і тоді могла виникнути закоханість. Вони були поруч, підтримували одне одного, пройшли важливе випробування. Тоді цінність цих стосунків стає дуже великою. Ми повинні розуміти, що тут йдеться саме про дію окситоцину і дійсно людині, в якої зародились почуття на окситоцині, важко переключитись на стосунки, які є «ніякими». Може бути осуд: «Зі мною поруч жінка, яка не побоялась, відправила дітей бути з бабусями і дідусями, а моя, ніби слабка, втекла». Такі речі виникають. З одного боку ця емоція підкріплена гормонально, бо має підтримку спільного подолання труднощів, але має і почуття провини. Людина мучиться, може впадати в депресивні стани, може почати ненавидіти свою половинку за кордоном.

Що робити? Один зі способів подолати подібні випробування – це спільна молитва. Навіть, якщо в подружжя не було належної практики до того, вони призначають, що о такій-то годині ми молимося за своїх дітей, себе і перемогу – відповідно, в них зберігається відчуття єдності. Це має бути спільна розмова, по телефону. Наприклад, в мене є серед клієнтів бійці, які на нулі, проте вони все одно намагаються принаймні кожного дня, або як виходить, в один і той же час зв'язуватися з коханими для спільної молитви. В тих родинах тоді все добре, їхні стосунки зміцнюються, а не охолоджуються. Якщо ми о 7 вечора виходимо на зв’язок, а ти не вийшов\ла, то я молюся за тебе. Але кожен знає, що це час молитви, який не можна проґавити. Це правило, яке об'єднує подружжя.

Також, багато жінок починають відчувати охолодження в стосунках з чоловіком, і тоді повертаються, щоб рятувати свій шлюб. Також є випадки, коли чоловіки шукають можливості виїхати, принаймні на короткий час, щоб врятувати свій шлюб.

Як діяти, коли один з подружжя став порнозалежним в результаті розлуки?

Порно є річчю дуже небезпечною і те, що зараз його намагаються легалізувати – це просто катастрофа. З одного боку – це ніби картинка, але з іншого боку, в нас є багато різних травм, які здатні сформувати певні патології. Загалом, ці патології тихо сплять, і ми можемо прожити життя, не знаючи, що в нас це було. А порно є небезпечним тим, що активізує ці патології.

Я багато працювала з дітьми-жертвами сексуального насилля і мала доступ до щоденників педофілів. Я можу сказати однозначно, що активізатором їхніх деформацій (причини були інші) була порнографія. Починаючи дивитись порно, починали активізуватись ті травми, ті патології, які були сховані. Порно не зближує подружжя – воно завжди роз’єднує і відбувається опредмечування людини, залежність – і це потребує лікування. Людина, яка певний час дивиться порно, втрачає здатність будувати гармонійні стосунки з дружиною. Порнозалежність тригерує мастурбаційну залежність – це фокусує людину на собі. Тому в стосунках з іншою людиною йде фіксація на собі та своєму задоволенні – і це посилює кризу.

Так само, як і при алкоголізмі, людину треба підтримати і спрямувати на лікування. Це психотерапія і лікування залежності. І чим тут відрізняється християнський від світського психотерапевта? Для світського порно – це нормально, просто розрядка. А для християнського психотерапевта – це залежність, коли людина потребує допомоги. Тоді він допомагатиме подолати фіксацію і умовний рефекс: подразник – розрядка на порно.

Як парі зрозуміти одне одного, якщо один з них пережив моральну травму війни, а інший\інша не має подібної проблеми?

Деякі приїжджають з-за кордону щасливі, оздоровлені, з позитивними емоціями, проте це не завжди так. Для когось це був курорт, а для когось стан суцільних стресів за дітей і нерозуміння, де жити. Особливо це стосується тих, хто жив в таборах для біженців, з людьми інших національностей, або з людьми злочинної поведінки. Вони мали свої стреси, розчарування, страх за дітей. Але деяким жінкам пощастило бути в хороших умовах, вони мали можливість розвиватись і подорожувати за отримані виплати. Коли вони повертаються, то бачать своїх половинок і їхнє виснаження. Ті члени подружжя, які пережили важкий досвід, можуть почати пред'являти претензії, до тих які відпочили, оздоровилися, сповнилися сил. Це відбувається тому, що людина, яка є емоційно виснажена, або пережила травму, ПТСР, має зовсім іншу реальність. І оцінка має бути не з позиції здорової людини, а з того, як людина реагує в цих умовах.

Буває, що чоловік перебуває у негативному стані. Він не дзвонить чи зривається на дружину, а вона відповідає: «Ой, ти мене не любиш, не дзвониш». Але ж людина живе в стані стресу і їй не до лагідних слів, і її не заспокоїти в стані ревнощів! Тут теж можливі конфлікти.

Якщо ви емоційно здорові і оздоровилися, але з половинкою виникають одні непорозуміння – потрібно звертатися до фахівців, щоб адаптуватися до мислення зраненої людини, щоб розуміти, як на неї реагувати, а не вимагати реакцій здоров'ї людини.

Людмила Гридковець – голова громадської організації «Українська асоціація християнської психології».

 https://c4u.org.ua/vision/notes/2501