Human Life International - Polska

Polski serwis pro-life

Сім'я — це обов’язок. Сім'я — це праця, вкладення, відсутність егоїзму, жертовність

П.В.: У нашому віці ми вже не просто одне ціле. Таня — краща за мене. Я щасливий, коли вона щаслива. І навіть якщо мені буде погано, а їй добре, я буду щасливий. Щаслива жінка — світло цього світу. 

...Т.А.: Сім'я — це праця, вкладення, відсутність егоїзму, жертовність і, як сказав, Петро Володимирович, обов’язок. У фільмах показують, що відносини — це емоції. До весільного столу, скажімо так. Кава в ліжко і все таке — обман. Я сама можу зробити собі каву. У сім'ї починається життя, як вона є.

...Т.А.: Ми хотіли дітей. І дуже всіх чекали. Бажані діти — щасливі. Ще малюк не народився на світ, а вже благословення у нього є — його чекають.

...Світіть там, де Господь вас насадив: єпископ Петро Сердіченко з дружиною про цінності сімейного життя


Петро і Тетяна Сердиченки - фото 1
Петро і Тетяна Сердиченки
Джерело фото: Сімейний архів Сердиченків
 

Світіть там, де Господь вас насадив: єпископ Петро Сердіченко з дружиною про цінності сімейного життя

Записуючи інтерв'ю з єпископом Одеської народної церкви Петром Сердіченком про його служіння Богові, захотілося окремо написати на тему 50-річчя його сімейного життя з дружиною Тетяною. Є у цієї гарної пари (Петру Володимировичу — 71 рік, Тетяні Андріївні — 69) особливий шарм. І повага. (На людях вона називає його на ім'я та по батькові). І Божа мудрість. І Любов, яка «довго терпить, милосердна, не заздрить, не величається, не чваниться, не чинить свавілля, не шукає свого...»

Дивишся на них — і хочеться прибрати з життя все дрібне і не варте уваги. Такі пари в своєму, так званому, третьому віці частіше трапляються на Заході, особливо в країнах Південної Європи.

А життя не пестило ні Петра Володимировича, ні Тетяну Андріївну. Радянська влада була ворогом. Його сім'ю мали вивезти до Сибіру: начебто і не особливо заможними були, а для більшовиків виглядали багатіями. Але почалася Німецько-радянська війна. Батька забрали на фронт. Коли той повернувся, на наступний день помер один із синів. Власне за своє життя мама поховала двох синів і батька. І все ж, помираючи, жартувала: «Петя, кажеш: важко перші сто років, а там легше буде».

Дід Тетяни Андріївни, грек за національністю, розстріляний у 1937-му. Через це її маму виселили в інше місто, а Тетяні не дозволили продовжувати навчання після школи. Ще й тому, що була віруючою. Тому працювала музкерівником у дитячому садку, заправляла балони на газозаправній станції, потім на хлібозавод влаштувалася. І це маючи 9 дітей! (Зараз у них — 36 онуків і 4 правнуки).

Працюючи над цим матеріалом, я свідомо прибрала свої питання, залишивши тільки відповіді сім'ї Сердиченків. Щоб цілком насолодитися розмовою пари, яка, побудувавши свої відносини: Ісус-чоловік-дружина, досі зберігає їх живими. І звернути увагу на дух радості, властивий обом, який, до того ж «пересипаний» одеським колоритом.

Петро Володимирович: Ми повинні були познайомитися.

Тетяна Андріївна: Коли мені було два роки, мамі приснився сон. Вона зі мною йде по Херсону. До неї під'їжджає молодий чоловік у чорній формі на чорному мотоциклі з коляскою і питає, як проїхати до Одеси. Та повертається до нього, розповідає, а він хапає мене і везе геть.

Після того сну мама говорила, що бачила мого чоловіка.

Одного разу друзі запросили нас на весілля до Одеси. Серед гостей був і Петро Володимирович. А у мене через тиждень-два мало бути водне хрещення, і я запросила всіх до себе.

П.В.: Кажи правду. (Усміхається). Крім мене, до тебе ще двоє наречених приїхали.

Таня була дуже вродлива. Вона і зараз вродлива. Одягалася добре — мама шила. Чудово грала і співала. Словом, вирізнялася з-поміж інших.

В Одесі я підійшов до тих хлопців, мовляв, будете робити пропозицію? «Ні, — кажуть. — Боїмося, що відмовить». А я зробив — листом. Тетяна, звісно, погодилася з радістю.

Т.А.: І от настав жовтень. Мають відбутися заручини. Петро Володимирович приїхав. Мама, відкриваючи хвіртку, кричить не своїм голосом: «Таню, це він!»

П.В.: Переді мною гавкає величезна німецька вівчарка на цепу, і Танина мама кричить… Думаю, хто — він? Злодій? Тікати треба? [сміється]

Т.А.: А мама побачила блакитні очі Петра Володимировича, за ними його впізнала, і чорну форму моряка — як було в її сні. З того моменту сумнівів не було. Коли потім мої дочки питали: як ми впізнаємо своїх суджених? Відповіла: це буде ваше, і ви це відчуєте.

П.В.: Я намагаюся вчити молодих, щоб вони брали своє благословення. І ніколи не сідали на чужий стілець. Не ставали на чуже місце. Не займали чужу посаду. Не брали чужу дружину. Є такий вислів: світіть там, де Господь вас насадив! Там і будете приносити плоди!

Коли Бог сказав пророку Іллі йти до потоку Керіті, пити воду власне з потоку, а ворони будуть хліб і м'ясо приносити. Божі ворони знали голос Божий і полетіли тільки до потоку Керіті.

«І було до нього (до Іллі — Ред.) слово Господнє: Іди звідси, і заверни на схід, і сховайся біля потоку Керіті, що навпроти Йордану. Із цього потоку ти будеш пити, а воронам Я накажу годувати тебе там. І пішов він, і вчинив за словом Господнім, пішов і залишився біля потоку Керіті, що навпроти Йордану. І ворони приносили йому хліб і м’ясо вранці, хліб і м’ясо вечорами, а пив він з потоку». (3 Книга Царів 17.2-6)

Тобто, треба бути веденим Духом Божим і чути голос Божий!

 
Т.А.: Ми хотіли дітей. І дуже всіх чекали. Бажані діти — щасливі. Ще малюк не народився на світ, а вже благословення у нього є — його чекають.

З досвідом ми розуміли: як батьки приймають ту чи іншу дитину, такий характер і буде у неї. Так і вийшло.

П.В.: Одинадцять років ми із другою дочкою Валентиною жили в місті Сакраменто, штат Каліфорнія, США. (Петро Володимирович служив там для вихідців з колишніх радянських республік — Ред.) Ось Валя мала народити третю дитину — дівчинку. Вона ставила їй музику, мовляв, хочу, щоб донечка була ніжною, любила музику. «Не галасуйте, — говорила двом синам. — Дашенька буде хвилюватися. Краще йдіть привітайтеся з сестричкою». А я на той момент не надавав цьому значення. Даша й справді народилася така ніжна. Дитина ще не вміла розмовляти, але якось раз в машині відтворила мелодію пісні «Хваліть Бога Небес», яку мама ставила, коли та була ще в утробі, потім на богослужіннях її чула. Я не повірив власним вухам!

Т.А.: Пам'ятаю, на свій День народження Денис (четверта дитина, тепер — старший пастор Одеської народної церкви — Ред.) попросив тортик. Я пообіцяла спекти, подумавши, в крайньому випадку куплю. Але замість тортика подарувала... сестричку Ліду. Він так зрадів. Денис досі нею опікується.

П.В.: Я не розумію, що таке: любить — не любить?

Сім'я — це обов’язок. Напевно, наполовину мій характер сформувався в морехідному училищі, коли звання офіцера зобов'язує виконувати свій обов'язок і не здаватися за будь-яких обставин.

Т.А.: Сім'я — це праця, вкладення, відсутність егоїзму, жертовність і, як сказав, Петро Володимирович, обов’язок. У фільмах показують, що відносини — це емоції. До весільного столу, скажімо так. Кава в ліжко і все таке — обман. Я сама можу зробити собі каву. У сім'ї починається життя, як вона є.

П.В.: Як кажуть в Одесі: тобі каву в ліжко чи так вип'ємо?.. [сміється]

Т.А.: У нас завжди було багато друзів. Але близьких подруг у мене не було. Мій чоловік — найкращий друг. Мені і в голову не приходило залишити чоловіка, дітей і піти гуляти. Якщо і ходила гуляти, то з ними.

П.В.: Таня — твердіша. Я м'якший. Сказав, що дітей покараю, але через пів години забув. Вона ж ні. Всі діти повинні були старанно вчитися, крім того займатися в музичній школі; бути чистими, охайними. Досі пам'ятаю 25-ти метрову мотузку, де дружина в спеку і мороз білизну, одяг розвішувала.

Т.А.: Є народна приказка: «Народила, то не облизуй». Якось від мами почула. Хоча мені дуже хотілося, щоб діти «облизаними» були.

П.В.: Як зараз пам'ятаю: Таня повернулася з консультації, будучи вагітною Денисом. Плаче, мовляв, лікар сказав, що може померти: розриви будуть, закінчиться кров'ю і все таке. Як її підбадьорити? Тим більше, мені йти на зміну на роботу. «Таню, це я повинен плакати, — жартую. — Ти підеш до Господа, а я залишуся з малими дітьми». Ми включили радіоприймач — тоді слухали релігійні передачі, зокрема Джорджа Давидюка з Канади.

Т.А.: І тут звучить псалом: «Чого, душе моя, сумуєш і чого зазнаєш бентеги? Сподівайся на Бога; а я буду ще прославляти Його, Рятівника мого і Бога мого».

Чоловік пішов на роботу. Я поклала дітей спати. Поплакала на колінах перед Богом (ну, ми, жінки, мусимо поплакати). А потім подумала — а якщо ці слова від Господа для мене: «Чого, душе моя, сумуєш і чого зазнаєш бентеги? Сподівайся на Бога». Відразу ж зійшов такий надприродний мир.

Зрештою народила Дениса. А після нього — ще п'ятьох. Правда, ворог не хотів, щоб Денис народився. Прийшов у цей світ весь синій, шия була тричі обвита пуповиною. Народження дітей в радянському пологовому будинку — ще той досвід.

 Коли ми служили в Америці, а там переважає «м'яке» християнство, так би мовити, як тільки щось трапляється, жінки вже мліють. Або вже тут, сім'я, маючи машину, не завжди може приїхати на служіння, мовляв, у них же двоє дітей...

Мені Господь дав таку рису характеру — вміння тримати удар. Коли важко, я стаю жорсткою. Потім, коли все позаду, можу розклеїтись і розплакатися.

П.В.: Ось мене викликало КДБ, вона збирала дітей і говорила: «Помолимося разом, може тата останній раз бачимо». Я вийшов. Помахав їм здалеку. І розумів: буде то, що буде, а я служу Господу. Адже погрожували не раз за те, що відмовлявся на них працювати. Говорили, що людина може вийти з дому і не повернутися...

Дружина мені ніколи не говорила, що я вже двадцять років прослужив і вистачить. Тому що: то погрожують, то пресують, штрафують... Навпаки, дуже підтримувала, надихала. Пам'ятаю, було мені погано, а треба їхати в інше місто служити. Таня каже: «Вставай, ось попрасовані сорочка і штани. Ти дійдеш до автовокзалу, сядеш в автобус, тобі стане легше ».

Т.А.: У якийсь момент я зрозуміла Петра Володимировича. І «наздоганяла» його. Якщо б я його не наздоганяла, так би й залишилася в байковому халаті на кухні.

Нам цікаво разом. Ми дивимося в одному напрямку. У нас одна мета. Я цікавлюся нашим церковним життям, його життям, здоров'ям.

П.В.: Я знаю, що не ідеальний. Мало грошей приносив. Бувало, Таня мала одне демісезонне пальто, яке продувається сімома вітрами. А скільки вона зі мною пройшла: прощався з родиною кілька разів — могли заарештувати. Дітей народжувала терплячи біль. Вірна була. Я Тані вдячний за наші щасливі роки, які прожили разом.

Т.А.: Жінка теж повинна прагнути зробити чоловіка щасливим. Наприклад, коли він повертається з роботи, бути вдома, а не у сусідки.

Коли я виходила заміж, свекруха дала добру пораду: «Таню, що б Петро Володимирович додому не приніс, все бери і дякуй. Одного разу чоловік приніс білу пелюшкову байку мені на халат — в порту давали. А я його налаяла, мовляв, навіщо вона потрібна. Після цього років десять подарунків не приносив». А ось її другої поради — не прасувати штани — не послухалась. [сміється]

Петро Володимирович веде семінари про сім'ю, де зокрема говорить про важливість інтимного життя у подружжі. Якщо чоловік не отримує сексуального задоволення, він починає відчувати відразу до дружини.

Якось я йшла в Ізмаїлі, де ми спочатку жили, і молилася за чоловіка. І раптом я відчула таку вдячність за нього Богові і йому самому. Я вдячна Петру Володимировичу за його широке серце і ті дивовижні пів століття, які ми щасливо прожили разом.

П.В.: У нашому віці ми вже не просто одне ціле. Таня — краща за мене. Я щасливий, коли вона щаслива. І навіть якщо мені буде погано, а їй добре, я буду щасливий. Щаслива жінка — світло цього світу.

 
Щасливі разом

 Розмовляла Настя Хамар

https://risu.ua/svitit-tam-de-gospod-vas-nasadiv-yepiskop-petro-serdichenko-z-druzhinoyu-pro-cinnosti-simejnogo-zhittya_n114046

Опрацювання власне

 

 
Czy chcesz otrzymywać informację internetową na temat obrony życia w kraju i na świecie na swojego osobistego e-maila?
Zapisz się!

Twój adres e-mailowy jest u nas bezpieczny, nikomu go nie udostępniamy, ani go nie publikujemy.